вгору

Гнучкий час та нефіксований час – дві різні моделі роботи

Досить часто поняття гнучкого режиму робочого часу та трудового договору з нефіксованим робочим часом помилково ототожнюють. Насправді це різні механізми організації праці, які мають різну правову природу та порядок застосування. Про це повідомили фахівці Північно-Східного міжрегіонального управління Держпраці. 

Що таке гнучкий режим робочого часу? 

Гнучкий режим робочого часу надає працівнику можливість самостійно визначати час початку та завершення роботи, а також розподіляти робочий час протягом дня. Водночас працівник зобов’язаний відпрацювати встановлену норму робочого часу. 

Такий режим може бути встановлений: 

  • під час прийняття на роботу або вже в процесі трудових відносин; 
  • на визначений строк або безстроково; 
  • за письмовою домовленістю між працівником і роботодавцем та оформлюється наказом роботодавця. 

У період загрози збройної агресії, надзвичайних ситуацій чи інших особливих обставин роботодавець має право запровадити гнучкий режим своїм наказом без попереднього письмового погодження з працівником. 

Гнучкий графік зазвичай включає: 

  • Фіксований час – період, коли працівник обов’язково повинен бути на робочому місці та виконувати свої обов’язки. 
  • Змінний час – години, які працівник може визначати самостійно в межах встановленої норми робочого часу. 
  • Час перерви – період для відпочинку та харчування. 

При цьому працівник повинен дотримуватися встановленої норми робочого часу за день, тиждень або інший обліковий період (місяць, квартал, рік тощо). 

Важливо, що запровадження гнучкого режиму: 

  • не змінює систему оплати праці; 
  • не впливає на обсяг трудових прав працівника; 
  • не змінює норму робочого часу. 

Що таке трудовий договір з нефіксованим робочим часом? 

Це особливий вид трудового договору, в якому не встановлюється конкретний графік роботи. Працівник виконує роботу лише тоді, коли роботодавець має потребу в її виконанні та залучає його до роботи. 

Основна особливість такого договору полягає в тому, що роботодавець не гарантує постійного обсягу роботи, а працівник працює за потреби. 

Роботодавець самостійно визначає необхідність залучення працівника. Перед виконанням роботи сторони погоджують режим роботи та її тривалість у порядку, визначеному договором. 

Обов’язковими залишаються вимоги законодавства щодо тривалості робочого часу та часу відпочинку. 

Оплата праці здійснюється за фактично відпрацьований час. 

Водночас закон встановлює певні гарантії для працівника. Зокрема, мінімальна тривалість оплачуваного робочого часу протягом календарного місяця становить 32 години. Якщо працівник відпрацював менше або роботодавець взагалі не надавав роботи, заробітна плата все одно має бути виплачена щонайменше за 32 години роботи відповідно до умов оплати праці.