Скасування ГКУ: Мін’юст роз’яснює зміст реформи (ч. 2)

Докладно про зміст реформи ми повідомяли тут. 

Мін’юст також звертає увагу на положення, які втрачають чинність разом з Господарським кодексом України (далі – ГКУ), і не знайшли свого відображення в спецзаконодавстві. Однак ці норми компенсуються системою інших правових приписів. 

1. Частинами другою – четвертою ст. 64 ГКУ передбачено, що підприємство самостійно визначає свою оргструктуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. 

Функції, права та обов’язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами. 

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи. 

У ЦКУ відносинам із створення відокремлених підрозділів юрособи присвячена ст. 95 «Філії та представництва». 

Проте, аналіз ЦКУ не виявив положень, що регулюють відносини в цілому щодо затвердження структури юрособи та, зокрема, виділення структурних підрозділів у її структурі. 

Разом з тим, відповідно до положень ст. 88 ЦКУ основним установчим документом товариства є статут, у якому вказуються найменування юрособи, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього. Установчий документ може містити інші положення. 

У аспекті вищенаведених норм варто констатувати, що ст. 64 ГКУ також відсилає до установчого документа з питань регулювання діяльності структурних підрозділів юрособи. 

Крім того, у нагоді можуть стати також положення спеціальних законодавчих актів, що регулюють відносини зі створення та діяльності юросіб окремих організаційно-правових форм. 

Так, ст. 71 Закону України «Про акціонерні товариства» включає до компетенції наглядової ради АТ вирішення питань про створення, реорганізацію та/або ліквідацію структурних та/або відокремлених підрозділів товариства, крім випадків, коли за рішенням наглядової ради вирішення зазначених питань делеговано виконавчому органу товариства. 

Отже, в частині формування структури юрособи, її поділу на структурні та відокремлені підрозділи слід звертатись в першу чергу до установчих документів юрособи, положень про підрозділи, затверджених органами управління юрособи згідно з їх компетенцією. 

2. Частиною п’ятою ст. 65 ГКУ встановлено, що керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах держвлади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юрособами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами. 

Аналіз ЦКУ свідчить про відсутність кореспондуючої норми у гл. 7 «Загальні положення про юридичну особу». 

Разом з тим слід звернутись до загальних засад ЦКУ у гл. 17 «Представництво». 

Відповідно до ч. третьої ст. 237 ЦКУ представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юрособи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. 

Також відповідно до ст. 244 ЦКУ представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юрособи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. 

У свою чергу, відповідно до положень ст. 88 ЦКУ основним установчим документом товариства є статут, у якому вказуються найменування юрособи, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього. Установчий документ може містити інші положення. 

З огляду на наведене, положення щодо представлення юрособи її керівником без довіреності може бути визначено в установчому документі юрособи. 

Крім того, у нагоді можуть стати також положення спеціальних законодавчих актів, що регулюють відносини створення та діяльності юросіб окремих організаційно-правових форм. 

Так, відповідно до ч. шостої ст. 82 Закону України «Про акціонерні товариства» передбачено, що голова колегіального виконавчого органу має право без довіреності діяти від імені товариства відповідно до рішень колегіального виконавчого органу, зокрема представляти інтереси товариства, вчиняти правочини від імені товариства, видавати накази та надавати розпорядження, обов’язкові для виконання всіма працівниками товариства. 

Інший член колегіального виконавчого органу також може бути наділений такими повноваженнями, якщо це передбачено статутом АТ. 

Статутом АТ може передбачатися можливість кожного чи окремих членів колегіального виконавчого органу діяти від імені товариства без довіреності або можливість усіх чи окремих членів виконавчого органу вчиняти дії від імені товариства без довіреності виключно разом. 

Відповідно до ч. десятої ст. 39 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» одноосібний виконавчий орган товариства або голова колегіального виконавчого органу товариства може діяти від імені товариства без довіреності. Статут товариства може передбачати можливість кожного або окремих членів колегіального виконавчого органу діяти від імені товариства без довіреності або можливість усіх чи окремих членів виконавчого органу вчиняти дії від імені товариства без довіреності виключно разом. 

Слід констатувати, що навіть вищенаведені статті законів України «Про акціонерні товариства» та «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» обумовлюють, в першу чергу, установчий документ (статут) товариства, як акт, у якому має бути закріплено право керівника або іншого члена виконавчого органу товариства діяти від імені товариства без довіреності. 

Крім того, у цьому випадку в нагоді можуть стати відомості ЄДР про керівника юрособи та про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юрособи, у т. ч. підписувати договори, подавати документи для держреєстрації тощо (п. 12 ч. другої ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань»). 

При цьому ч. першою ст. 10 цього Закону передбачено, що якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до ЄДР, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою. 

3. Статтею 58-1 ГКУ передбачено, що СГ має право використовувати у своїй діяльності печатки. Використання СГ печатки не є обов’язковим. Наявність або відсутність відбитка печатки суб’єкта господарювання на документі не створює юридичних наслідків. 

Аналіз ЦКУ свідчить про відсутність кореспондуючої норми у гл. 7 «Загальні положення про юридичну особу». 

Зверніть увагу! Стаття 58-1 з’явилась у ГКУ у зв’язку зі змінами, внесеними Законом України від 15.04.2014 р. № 1206-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку відкриття бізнесу», який містив низку норм, спрямованих на спрощення ведення бізнесу. 

Прийняття цієї норми стало поштовхом до змін в цілому до законодавства України щодо запровадження у ньому принципу необов’язковості застосування печатки юрособи. 

Так, аналіз законодавства свідчить, що норми, які передбачали проставляння печатки юрособи на певному документі, були або вилучені, або доповнені словами «за наявності». 

Такі зміни, наприклад, були внесені до цілої низки законодавчих актів Законом України від 23.03.2017 р. № 1982-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо використання печаток юридичними особами та фізичними особами – підприємцями». 

Важливо! Норма ст. 58-1 ГКУ є диспозитивною і дозволяє юрособі на власний розсуд визначатися щодо застосування нею печатки. 

У свою чергу, відповідно до положень ст. 88 ЦКУ основним установчим документом товариства є статут, у якому вказуються найменування юридичної особи, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього. Установчий документ може містити й інші положення. 

Таким чином, при вирішенні питання щодо застосування печатки юрособи слід звертатись до положень її установчих документів. 

4. У випадку порушення стороною зобов’язань, ГКУ передбачає застосування до порушника оперативно-господарських санкцій, які відповідно до ч. першої ст. 235 ГКУ є заходами оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов’язання, що використовуються самими сторонами зобов’язання в односторонньому порядку. 

У свою чергу ГКУ наводить перелік видів оперативно-господарських санкцій. Також ГКУ зазначає, що перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений у ч. першій цієї статті, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції. До порушника можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором. Порядок застосування конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором (ст. 236 та 237 ГКУ). 

Ураховуючи, що відповідно до положень господарського законодавства основним документом, який має визначати види та порядок застосування оперативно-господарських санкцій, є саме договір, СГ можуть передбачити застосування оперативно-господарських санкцій, керуючись положеннями цивільного законодавства на загальних засадах. 

Зауважуємо, що відповідно до ч. першої ст. 611 ЦКУ у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. 

Відповідно до ч. першої ст. 627 ЦКУ сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. 

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. перша ст. 628 ЦКУ). 

Наприклад, ст. 615 ЦКУ передбачено, що у разі порушення зобов’язання однією стороною, друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом. 

Одностороння відмова від зобов’язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов’язання. 

Внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, частково або у повному обсязі відповідно, змінюються умови зобов’язання або воно припиняється. 

Також слід зазначити, що відповідно до ст. 546 ЦКУ виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. 

Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання. 

Виконання зобов’язання (основного зобов’язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (ст. 548 ЦКУ). 

Ураховуючи наведене, можна зробити висновок, що керуючись наведеними нормами ЦКУ, сторони можуть домовитися про порядок односторонньої відмови від зобов’язання, встановлення окремих видів забезпечення виконання зобов’язання, що кореспондується з видами оперативно-господарських санкцій, передбачених п. п. 1–3 ч. першої ст. 236 ГКУ, а відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов’язання (п. 4 ч. першої ст. 236 ГКУ), і так лежить у площині реалізації принципу свободи договору, зокрема, у частині вільного вибору стороною свого контрагента. 

Підсумовуючи результати проведеного аналізу, вважаємо, що суспільні відносини, які охоплював предмет регулювання ГКУ, не залишаться поза межами правового поля, а його скасування не матиме суттєвого впливу на діяльність суб’єктів господарювання як у період реформи, так і після її завершення. 

Про це повідомив Мін’юст.