Звернення за зарплатою без строку давності: законопроєкт № 13664-1

Строки звернення до суду за зарплатою до липня 2022 р. і після 

Трудове законодавство традиційно не оперує терміном «позовна давність», а використовує поняття «строки звернення до суду», проте за своєю правовою природою вони виконують однакову функцію – обмежують період, протягом якого можливе судове оскарження порушення трудових прав. Загальний строк для більшості трудових спорів становить 3 місяці з моменту, коли працівник дізнався або мав дізнатися про порушення свого права.  

До липня 2022 р. закон містив спеціальну норму, відповідно до якої працівник мав право звернутися до суду з позовом про стягнення зарплати та інших належних виплат без будь-яких строкових обмежень, незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем. Це положення відображало підвищений рівень захисту конституційного права на працю і відповідало правовим позиціям Конституційного Суду України, який у своїх рішеннях 2013 року наголошував, що заробітна плата як винагорода за працю не може бути обмежена строками давності, адже таке обмеження фактично звужує зміст права на судовий захист.  

Верховний Суд України також неодноразово підтверджував цю позицію, зокрема у постанові від 26.10.2016 р., де зазначив, що вимоги про оплату праці не можуть бути відхилені через пропуск строку.  

Отже, до 2022 р. в Україні сформувалася стабільна правова практика, яка виходила з необмеженості строку для звернення до суду з вимогами про зарплату.  

Ситуація змінилася після ухвалення Закону України від 19.07.2022 р. № 2352-IX «Про оптимізацію трудових відносин», яким зазначену гарантію було скасовано, і всі вимоги працівників щодо зарплати були підпорядковані загальному 3-місячному строку. Це призвело до суттєвого звуження прав працівників, особливо у випадках приховування нарахувань або систематичної затримки виплат.  

Нова редакція ст. 233 КЗпП фактично унеможливила ефективне відновлення порушених прав у багатьох ситуаціях, створивши правові колізії та неоднозначність у застосуванні норм. У результаті у судах виникла розбіжність: з одного боку, діє нове правило про строковість, з іншого — для «старих» боргів, які виникли до липня 2022 р., суди змушені застосовувати попередню норму, яка дозволяла звернення без обмеження строком.  

Таким чином, судова практика до 2022 р. стабільно виходила з того, що давність не перешкоджає стягненню зарплати незалежно від часу невиплати.  

Суди до остаточного вирішення питання продовжують застосовувати норми ст. 233 КЗпП у спосіб, що забезпечує реалізацію права працівників на отримання заробітної плати та компенсацій – із врахуванням як чинних строків, так і гарантій, які існували на момент виникнення відповідних прав та заборгованостей. Саме у цьому контексті виникла потреба у відновленні спеціального правила про необмежений строк звернення працівника до суду з вимогами про оплату праці. 

Як пропонують відновити спецправило про необмежений строк звернення до суду за оплатою праці? 

У ВРУ зареєстровано проєкт Закону про внесення змін до ст. 233 КЗпП щодо забезпечення права застосування необмеженого строку звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати (№ 13664-1 від 29.08.2025 р.) 

Згідно з пояснювальною запискою питання строків звернення до суду у трудових спорах є одним із ключових у забезпеченні ефективного захисту прав працівників. У Кодексі законів про працю України ще з моменту його ухвалення закріплювалися спеціальні строки, які відрізнялися від загального трирічного строку позовної давності, встановленого Цивільним кодексом. 

Важливо! Поданий законопроєкт є альтернативним до законопроєкту № 13664 від 20.08.2025 р. «Про внесення змін до статті 233 Кодексу законів про працю України щодо забезпечення права застосування необмеженого строку звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати». Порівняльний аналіз показує, що законопроєкт № 13664 обмежується лише зарплатою як предметом судового захисту. Натомість альтернативний законопроєкт, що пропонується, розширює сферу дії, охоплюючи не лише зарплату, а й усі інші виплати, які належать працівникові відповідно до законодавства, колективного чи трудового договору. Це означає, що йдеться не тільки про основну зарплату, а й про премії, надбавки, компенсаційні та соціальні виплати, що становлять єдину систему гарантій працівника. Таке розширення робить законопроєкт більш комплексним і ґрунтовним, адже воно усуває ризик вибірковості захисту й забезпечує універсальність правового механізму відновлення справедливості у сфері оплати праці. 

Отже, необхідність прийняття цього законопроєкту обумовлюється як конституційними гарантіями права на працю та оплату праці, так і міжнародними зобов’язаннями України у сфері захисту трудових прав. Його відмінність від законопроєкту № 13664 полягає у більш широкому й всебічному підході до врегулювання проблеми, що робить його більш доопрацьованим і відповідає сучасним викликам.  

Яка мета законопроєкту? 

• відновлення особливого правового режиму захисту права на оплату праці;  

• усунення правової невизначеності та забезпечення узгодженості із Конституцією України;  

• приведення трудового законодавства у відповідність до міжнародних стандартів (зокрема, Конвенції МОП № 95 про  захист заробітної плати); 

• гарантування соціальної справедливості шляхом недопущення втрати працівником права на захист лише з формальних підстав пропуску строку.  

Що пропонується? 

Законопроєктом пропонується вилучити з ч. 2 ст. 233 КЗпП положення щодо тримісячного строку для звернення з позовами про виплату сум при звільненні. Встановити, що у разі невиплати зарплати та інших виплат, належних працівникові, він має право звернутися до суду без обмеження будь-яким строком, незалежно від факту їх нарахування роботодавцем.